Тетяна Водотика — історикиня, яка вивчає розвиток підприємництва на території України в ХІХ–ХХ століттях. Минулого разу вона розповіла для читачів Forbes Ukraine про шість українських бізнес-холдингів ХІХ століття, на які варто звернути увагу. Тепер Водотика прискіпливіше розібрала ці кейси. Два з них – історії банкрутств, які сколихнули всю Україну та мали ефект доміно. Кейси банкрутств не менш показові, яскраві, навіть – повчальні, аніж історії перемог. Лише після одного банкрутства власник зміг почати спочатку та знову досягти успіху. Це – Симиренко.
Forbes Ukraine випустив новий номер журналу. Придбати його з безкоштовною доставкою можна за цим посиланням. У журналі: перший список найкращих роботодавців для ветеранів, список перспективних молодих українців «30 до 30», 40 компаній, які вийшли на іноземні ринки під час війни, історії Марії Берлінської, Всеволода Кожемяки та загалом майже два десятки текстів.
Фірма «Брати Яхненки та Симиренко»
Брати Яхненко та Симиренко – насправді родичі (один із Симиренко одружився на сестрі Яхненко). Вони разом пройшли шлях від кріпаків до шанованих членів суспільства, від торгівлі борошном до будівництва передового цукрового заводу, найбільшого в Європі. А ще це приклад того, як зміни поколінь у підприємницьких родинах змінюють якість самої справи.
Історія компанії починається між 1815 та 1820 роками у містечку Мліїв на Черкащині. Родичі засновують фірму, започатковують мережу сховищ зерна та борошна, розподіляють обов’язки. З часом усі важелі управління сконцентрував у себе Кіндрат Яхненко – людина виняткового розуму, підприємницького хисту, надзвичайної працьовитості. Саме «старий Кіндрат» на довгий час став уособленням фірми, гарантом платежів та поставок. З селянської родина стала купецькою.
Від торгівлі хлібом перейшли до виробництва цукру. Агентом змін став представник другого покоління родини – Платон Симиренко, який вчився в Парижі та наполіг на тому, що на фірму чекають «солодкі часи». Фірма будує поблизу Городища такий відомий на всю Україну та навіть Європу суперзавод, поряд – невелике машинобудівне підприємство, житло та соціальну інфраструктуру для робітників. В 1850-х роках фірма виробляла 61,6% цукру України та була на піку прибутковості й слави.
Здавалося, що могло піти не так?
Брати Яхненки та Симиренко
Парадоксально, але у технічно передове виробництво поєднувалось із архаїчним стилем ведення справ, заснованим виключно на довірі. Очевидці казали, що «У будинку фірми… стояла величезна скриня; прикажчик поважних років носив щоденний заробіток до скрині… брав, скільки йому потрібно було, заявивши лише, на що потрібні гроші; особливого контролю та перевірок не було…».
Наприкінці 1850-х почали наростати проблеми. Після смерті одного з братів-засновників, Степана Яхненка, спадкоємці почали вимагати розділу майна. Капітал фірми розділили. Додатковим фактором нестабільності було посилення конкуренції з боку нових гравців на ринку цукру. В таких умовах логічним був би пошук нових рішень – інвестиції в досконалішу техніку чи навіть переорієнтація фірми (диверсифікація справи) на інші галузі. Але цього було не зроблено.
Натомість зростала частка невиробничих витрат родини. Хтось колекціонував діаманти, хтось захоплювався садівництвом, фірма не цуралась доброчинної діяльності, але це теж поглинало чималий фінансовий ресурс. Сам Кіндрат Яхненко старішав, не міг приділяти досить часу управлінню, і врешті передав стерно Платону Симиренку. Це було логічно, але бажаного ефекту не дало.
Старший та молодший партнери сварились і це не могло залишатись в секреті. Неприємні чутки ширились діловими колами. Прибутки вже були меншими, потреби ж – ні. Частка кредитних коштів у капіталі фірми зростала. Але контролю з боку кредиторів майже не було – адже довіра до фірми була непорушною завдяки десятиліттям попереднього успіху. А дарма.
Взимку 1862 року ситуація стала критичною. В той рік уряд заборонив розраховуватись борговими паперами, все лише за готівку. В таких умовах не лише фірма «Брати Яхненки та Симиренко» опинилась в скрутному становищі, але їм було найтяжче. У лютому 1862 р. компанія припинила платежі. Причинами такого стану справ були неправильний облік, інвестиції за рахунок кредитних коштів, і занадто розкішний спосіб життя деяких членів родини власників. Бізнес зростав завдяки доступним кредитам, в якийськ момент їх тиск став критичним. А от запасних капіталів створено не було, попри високу дохідність фірми в 1840-50-ті.
Справу намагались врятувати, було створено тимчасову адміністрацію. Все розтягнулось до кінця 1880-х, коли збанкрутував останній кредитор колись могутнього торгового дому. Цукровий завод припинив існування 1887 року. Будівлі та обланднання було розпродане та розібране. Легенді прийшов кінець.
Збанкрутіла фірма «Брати Яхненки і Симиренко» мала невелике продовження. Спадкоємець, Василь Симиренко, розуміючи безперспективність спроб врятувати родинну справу, в 1873 році він засновує власне окреме цукрове виробництво. Для цього йому довелось відмовитись від частки спадщини – а це означало від частки боргів. Розмах нового виробництва не зміг досягти рівня фірми «Брати Яхненки і Симиренко», але цього і не було потрібно – прибутків вистачало на гідне життя та навіть на меценатство.
Олексій Алчевський
Один із засновників та розпорядників кількох банків і підприємств, творець чи не першої на території Російської імперії фінансово-промислової групи у сучасному розумінні цього слова, що містила в собі банки, шахти, металургійні заводи, залізорудні рудники (під Кривим Рогом), а також транспортні компанії. Self-made man, який починав з мінусів, відкривши перший бізнес на позичені гроші, та здобув славу й визнання. Від перших його рішень на початку 1860-х залежав він сам його родина. Від останніх, вже на початку ХХ століття, – доля цілих галузей економіки та тисяч людей.
Олексій Алчевський
На початку 1860-х – Олексій Алчевський, щойно переїхав із провінційних Сум до Харкова, не так давно одружився та відкрив магазин імпортних товарів. Він талановитий, кмітливий, має цікаві ідеї. На кінець 1890-х рр. він вже супер успішний підприємець. В нього було кілька працюючих проектів, плани на майбутнє, необмежений кредит довіри та безумовний авторитет. В складі його групи були Торговий та Земельний банки, вугільні родовища, металургійні підприємства, транспортні компанії. Тим боліснішим було падіння.
Олексій Алчевський випередив свій час і, хай як це парадоксально, це стало причиною його поразки. Справа в тому, що він розраховував на неупереджену руку вільного ринку в той час, коли багато що залежало від державних замовлень. У сфері металургії – майже все. Засновуючи металургійні заводи, він планував, що вони не будуть залежні від их чи інших політичних та особистих кон’юнктурних випадковостей, які могли трапитись (і обов’язково траплялись) в процесі отримання державних замовлень, а випуск та асортимент його продукції мав базуватися на фундаменті приватного попиту та вільного ринку.
Алчевський до того ж був переконаний, що ємність ринку є набагато більшою, порівняно з можливостями і потребами держбюджету. Це була доволі нестандартна та смілива на той час позиція, адже переважна більшість великих підприємців зберігала та нарощувала статки саме завдяки державним замовленням.
Здавалось, він правий. Але не зовсім. На початку ХХ ст. металургійну галусь спіткала криза перевиробництва. Вона стала фатальною для Алчевського та його бізнесів. Вироблену продукцію було все важче збувати, збільшувалася кількість банкрутств, закривалися найбільші заводи.
Певний час Алчевський використовував ресурс своїх банків для підтримки персоналу та виробництв. Схема виглядала просто – фінанси для підприємств Алчевський брав (формально позичав) із Торгового банку, який брав кредити у потужнішому Земельному банку. У Харківському торговому банку члени правління видавали з каси Алчевському і собі позики просто так.
Незабезпечені кредити приховували за неповними, або й «підкоригованими» звітами. Закономірно, що банк став жертвою ʼсвого звʼязку з одною особою – Алчевським, клієнтом і негласним керівником банкуʼ. Загалом ця схема не була винаходом Алчевського, так насправді робило багато підприємців – і до Алчевського, і тим більше після. Підприємницька репутація Алчевського робила його бажаним клієнтом для багатьох комерційних банків та приватних фінансистів, послугами яких він користувався для додаткового кредитування та збереження своїх бізнес-проектів.
Але криза поглиблювалась, а ресурси вичерпувались. Продукція заводів не знаходила збуту, виробництва потребували вкладень. Кредитори не бажали чекати кращих часів – усім тоді було важко. Зрештою, один із банків Алчевського розорився.
Ранньої весни 1901 року Олексій Алчевський просив уряд і особисто міністра фінансів Сергія Вітте про допомогу — розміщення на його новому заводі державних замовлень на рейки. Це могло би порятувати справу, але підприємець дістав відмову. Формальною підставою для відмови було те, що підприємство Алчевського не було державним постачальником. 7 травня 1901 р., не маючи виходу з критичного становища, Олексій Алчевський кинувся під потяг на вокзалі в Петербурзі.
Смерть Алчевського мала ефект доміно і дала старт «Харківського краху» — піку економічної кризи на початку 1900-х років. Платежі припинили одразу кілька банків, пов’язані з групою Алчевського. В Харкові почався процес – розгляд справи про крах земельного і торгового банків. Опубліковані матеріали справи засвідчили – так, Алчевський безконтрольно користувався ресурсами банків, до яких мав доступ. Але використовував ці ресурси не для особистого збагачення, а для порятунку підприємств. Діаманти не колекціонував, як Яхненки, але помилку фірми – надмірне використання доступних кредитів – на жаль, повторив.
Олександр Поль (1832–1890)
Підприємець, дослідник та колекціонер, громадський діяч та видатний організатор. Його історія – приклад тяжкого шляху до мети, сяяння в променях заслуженої слави, та скочування у прірву боргів через невміння зберегти фінансовий успіх.
1866 року Олександр Поль доволі випадково відкрив поблизу селища Кривий Ріг багаті поклади залізної руди. Власне, він був не перший, родовища були відомі й до нього. Але саме Поль зумів трансформувати ці знання у прибутки. Чому він? Бо йому вистачило сміливості, наполегливості, розуміння духу часу. 1869-го до України приїхав Джон Юз, купив землю та заснував металургійний завод. Це підштовхнуло Поля до думки – металургійний завод міг би бути і в Дубовій Балці. Ну але – проєкт тоді не підтримав ні уряд, ні місцева влада, ні інвестори. На той час локомотивом металургійного розвитку в Російській імперії був Урал, цього вистачало, а от створювати для Малоросії умови для розвитку бажання було мало.
Поль не здавався та замовив незалежне дослідження родовища. Фактично, це був потужний піар-проект, який таки мав ефект – увагу уряду та потенційних стейкхолдерів було привернуто. Але історія з пошуком інвестора та початком реальної розробки родовищ тягнулась довгі роки. Врешті, Поль опинився у боргах. Лише наприкінці 1870-х йому вдалось знайти реальних інвесторів. Для підписання угоди треба було їхати до Парижа, але гроші на дорогу довелось вже позичати.
Грудневого дня 1880 року в Парижі була підписана угода життя для Олександра Поля. Було створено акціонерне товариство «Залізні руди Кривого Рогу» зі статутним капіталом 5 млн франків. Підписантами були сам Поль та група французьких підприємців. Поль отримав свою частку акцій товариства, можливість втілювати своє бачення розвитку справи та 1,25 млн франків готівкою. Натомість новостворене акціонерне товариство отримувало усі орендовані Полем землі з покладами залізної руди. Акції нового товариства у Парижі були розпродані буквально за добу. Олександр Поль повернувся у Катеринослав зі щитом, готівкою та славою.
А от інші підприємницькі проєкти Поля були не такі вдалі. У його полі зору були також аспід та графіт. Перспективи здавались райдужними – ці корисні копалини мали великий потенційний ринок збуту, видобуток налагодити було просто. Але Полю не вистачило досвіду, сил, знань. Райдужні перспективи доволі швидко посіріли. Джерелом постійних прибутків ці проекти так і не стали. Краще було із перетворенням своїх маєтків на прибуткове господарство – вирощення худоби та зерна на продаж було очевидним та ефективним рішенням.
Втім, цих прибутків виявилось недостатньо для покриття витрат на дослідження та колекціонування знахідок часів палеоліту, енеоліту, залізного віку, античності та козаччини, для підтримки неприбуткових проєктів з видобутку аспіду та графіту. Колекція Олександра Поля стала основою нинішнього Дніпровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького. Та, імовірно, боргів.
Французьке товариство певний час не виплачувало дивідендів (хоча згодом бізнес став дуже прибутковим і не розчарував акціонерів), гроші, виплачені у Парижі, були нові проекти та нові потреби. Один з маєтків врешті було продано у 1887 році за борги. Навіть початок виплат дивідендів по акціям товариства Криворізьких залізних руд не міг врятувати Поля від банкрутства.
26 липня 1890 року Олександра Поля раптово не стало. Він помер від серцевого нападу. Родина залишилась із боргами. Через кілька років після його смерті частину колекції буде продано, як і маєтки. Задешево. Фінансова синусоїда Поля обірвалась у найнижчій точці.
Невміння зберегти набуте, романтичні захоплення різними проєктами, складнощі з оцінкою коньюнктури для інших своїх бізнесів. Статись може з кожним. Історія Олександра Поля – тому підтвердження.
