Як побудувати сильну Україну? Пояснює Євген Глібовицький

Чи є у нас шанс після перемоги побудувати сильну Україну? У своїй доповіді на відкритті форуму «Україна 2024: виміри стійкості» директор Інституту фронтиру Євген Глібовицький підсвітив усі проблеми та виклики української державності до та в реаліях війни. Вийшла майже інструкція для чинної та майбутньої української влади. Forbes Ukraine публікує текст доповіді.

Головні матеріали Forbes Ukraine у email-розсилці. Раз на тиждень на вашій пошті.

Дякуємо за підписку Підписатися

Наближення двох років із моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну українське суспільство зустрічає в одній із найнижчих точок свого духу за цей час. Свідчення цього присутні в медійному дискурсі, зміні тональності соцмереж, «закритих соціологіях» для політичних гравців. Утім, сотні скрінів і сканів цих соціологій просочуються поза межі своїх адресатів, підігріваючи вібрації тривожності. 

Критичні публікації в західних медіа стають пророцтвом, що самозбувається, створюючи песимістичні відлуння в урядах партнерів, парламентах та бізнесових колах. 

Чи це несе загрозу? Поставлю питання радикальніше: чи це може вбити Українську державу, а з її загибеллю кожного з нас? 

Професійна калібрована відповідь, напевне, полягатиме в тому, що – ні. Кожен із приводів для новин, які ми отримуємо з лінії фронту або політичних кабінетів чи досліджень громадської думки українців, може бути болісним, але не стає критичним. Держава достатньо міцна, вона щойно отримала великий аванс довіри від суспільства і попри всю свою незграбність ще не встигла його розгубити. 

Вливання західних партнерів погасили невизначеність, суспільство адаптувалося і вчиться поєднувати свої щоденні завдання з новими практиками виживання.

Суспільство точно витриваліше, ніж здається стороннім чи навіть і внутрішнім спостерігачам. Позитивний бік цінностей виживання полягає в тому, що вони гартують суспільство, підвищуючи його спроможність витримувати удари. 

Цінності виживання в ДНК українців

Цінності виживання українців мають своє коріння навіть не в цій війні, і навіть не в цій ітерації української незалежності. Накопичувані поколіннями та десятиліттями незагоєні травми, які з молоком матері, вихованням і поведінкою оточення передаються новонародженим, мають свій зворотний бік. 

Ця війна наклалася на досвід Голодомору, Другої світової війни, репресій, чорнобильських першотравнів, соціально-економічних потрясінь. Стала ще одним випробуванням за останні 100 років української історії. Страшним, але не смертельним для народу, культурної чи громадянської ідентичності. 

Стан справ в Україні виглядає загалом крихким, але не настільки, щоб будь-який один чинник міг остаточно зруйнувати наявний баланс. 

Така операційна стійкість може стати, а подекуди стає підставою небезпечних припущень про похідну стійкість стратегічну. Стратегічний рівень, особливо зараз, проглядається набагато гірше, ніж тактичний. Війна обмежує горизонт планування, спонукає до тунельного зору, загалом погіршує оптику. 

Менша кількість гравців мають привілей продовжувати бути в професійних чи побутових умовах, що уможливлюють стратегічний дискурс. 

Крім стресових обмежень, свою роль відіграє традиційний «туман війни». Не вся інформація може вільно циркулювати, не всі факти доступні. Не всі дані можуть бути оприлюднені. 

Вплив браку досвіду

Ще одним чинником стає брак широкого досвіду. Більшість гравців переважно володіють досвідом, сконцентрованим у межах одного чи двох секторів, слабо розуміють, як виглядає та сама ситуація з іншої перспективи, й не розуміють припущень та обмежень, за якими ухвалюють рішення в інших сферах. 

Звідси – спрощення й хибні припущення про мотивацію поза межами власного середовища. Звідси неможливість вийти за власні рамки та спробувати виробити спільну стратегічну оптику. 

Брак стратегічного дискурсу призвів до недостачі важливих дискусій, які мали б дати кожній стороні узгоджені відповіді на питання, на які далі можна б було спиратися:

  • Що в нашому розумінні є перемогою у війні? Це вимір території і кордонів, людського капіталу, культурної ідентичності, політичної суб’єктності? Економіки, геополітики, історичних прецедентів? Якщо реалізація всього списку неможлива, які пріоритети?
  • Що ми розуміємо під поразкою? Чи може якийсь вид перемоги бути поразкою? Яким має бути перемир’я, щоб не бути поразкою?
  • Чи є якісь умови компромісу? Які параметри прийнятного компромісу? Чи вони можуть з’явитися для капіталу, торгівлі, трансакційних домовленостей у важливих сферах, наприклад атомній енергетиці?
  • Чи ми впевнені, що розуміємо агресора? Хто і чому там ухвалює ті чи інші рішення? Хто підсиджує тих, хто ухвалює рішення? Які їхні припущення та обмеження? Яка вразливість щодо волатильності людського фактора? В чому їхня найбільша крихкість?
  • Як ми розуміємо мотивацію наших партнерів? Як нас бачить адміністрація США? Чому вони блокують удари по Росії? Не дають далекобійні ракети ATACMS? Затягують із наданням винищувачів F-16? Закривають перспективу швидкого вступу в НАТО? Чого насправді хоче Дональд Трамп? Як перестати бути об’єктом в політичній грі? Як достукатись до виборців та вплинути на Волл-стріт? Чи може бути суб’єктом процесу формування політичної підтримки України американський ВПК? Що буде, якщо взагалі не вдасться відновити партнерство зі США?
  • Чого бракує, щоб європейці швидше прийняли безпекову політичну логіку? Як не перетворитись на винуватця погіршення якості життя в очах європейських виборців? Як розблокувати кордони? Як нейтралізувати антиукраїнськість радикалів? Як інтегруватись, не розмінявши свої стратегічні інтереси? 

Україна опинилася не в бінарному конфлікті добра і зла. Україна опинилася у дорослому світі між тими, для кого українська субʼєктність є мішенню, і тими, для кого вона є десь у проміжку між декларативною цінністю та незручним ресурсом. Ці останні – наші важливі партнери, але все ще не союзники. І успіх України для них не у всьому стане доброю новиною, бо вимагатиме перегляду значної частини старих привілеїв, від яких складно буде відмовлятися. 

Ці привілеї і в окремому статусі так званих великих держав, і в збереженні частини економічних чи політичних колоніальних переваг, і в тому, як концептуалізовані самі міжнародні відносини.

Хто в Україні має амбіції давати відповіді на складні стратегічні питання? Політичні сили? Бізнес? Громадянське суспільство? Аналітичні центри? Університети? Церкви? ЗСУ? 

Який вони на це мають мандат? 

Євген Глібовицький. /Інститут Фронтиру

Євген Глібовицький. Наближення двох років із моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну українське суспільство зустрічає в одній з найнижчих точок свого духу за цей час. Фото Інститут Фронтиру

Зародження «української системи»

У наші дні, місяці й роки, ймовірно, народжується те, що колись називатимуть «українською системою» – унікально припасований саме до українських потреб розподіл відповідальності між інституціями, який визначатиме фундаментальний рівень впливовості, можливостей та джерела інституційної сталості – фінансової, людської, політичної. 

Високий рівень співпраці, інтегрованості між собою різних секторів – це українська альтернатива російській деспотії і практично безальтернативний запобіжник від ризиків сповзання в диктатуру самої України. 

Влітку 2023 року росіяни знищили греблю Каховського водосховища. Разом із греблею вони знищили інфраструктуру радянського сільського господарства на Півдні України. 

Чиєю відповідальністю є формування бачення нової економіки Півдня? Як при цьому будуть враховані інтереси аграріїв? Енергетиків? Місцевих громад? Як буде застережений культурний, гуманітарний та історичний інтерес, де бенефіціаром є все українське суспільство? 

Хто має проявити і який рівень ініціативи? Кабінет Міністрів? «Укргідроенерго»? Місцеві краєзнавчі музеї? Небайдужі громадяни? Як вони мають структуруватись, щоб врахувати всі значущі голоси? І, власне, які голоси є значущими? 

Така ж десовєтизація економіки у набагато жорсткішій формі, з роками насилля, наруги, страждань, сталася на Сході. Хто має дати відповідь, у якому вигляді має бути майбутній український Схід? Як називатиметься смуга між Слобожанщиною та Приазов’ям? Яка буде роль відомого місцевого олігарха? Якою буде його відповідальність? 

Хто житиме на спустошених росіянами територіях? Якою буде демографія звільнених територій? 

Можна, звичайно, делегувати всі ці питання державі, яка через політичний процес даватиме відповіді. 

Але чи сприйматиме суспільство такі відповіді як повноцінні? Де межа підзвітності, а отже, легітимності політичного сектора в питаннях стратегічної ваги для всієї країни? 

Контроль над інституціями

Українське суспільство, ймовірно, як частину боротьби з тоталітарною спадщиною винайшло унікальний спосіб контролю над слабо підзвітними інституціями. Спосіб, який не до кінця усвідомлений політичними, діловими та іншими елітами. 

Він полягає в контролі рівня інституційної довіри. 

Інституційна довіра – це довіра громадян до знеособлених структур, до функцій, яка визначає рівень впливовості того чи іншого інститута в суспільстві. 

Довіра не означає популярності. Можна мати довіру без популярності, як, наприклад, моральні авторитети, які, ймовірно, програли б вибори, але мали б великий стратегічний вплив. 

Або популярність без довіри, як переважно стається в політичному секторі, коли рейтинги не означають авторитетності й спроможності переконувати своїми аргументами.

Наведу приклад. Церква на початку 1990-х мала критично низький рівень інституційної довіри. Переважно атеїстичне пострадянське суспільство бачило невелику цінність у тому, яку суспільну роль виконували люди в рясах. Але ситуація почала різко змінюватись з відновленням УГКЦ, яка, повернувшись переважно з Північної Америки, привезла із собою сучаснішу західну етику – з нормалізованим ставленням до приватної власності, бізнесу, демократії. 

Українське православ’я з початку 1990-х років відігравало ключову роль в антиколоніальній боротьбі з російською імперською тяглістю. УГКЦ та ПЦУ, а також протестантські церкви, синагоги та мечеті є не тільки місцем збереження традицій, вони також є тими, хто пропонує нові способи модернізації. Як, наприклад, УКУ, який, безперечно, брав натхнення з прикладу створеної в XVII столітті митрополитом Петром Могилою Києво-Могилянської академії. 

Всі ці чинники призвели до того, що за 25 років церква як інститут перетворилась з аутсайдера на лідера інституційної довіри. Церква не мала великого операційного впливу та прямих управлінських повноважень. Але накопичила великий стратегічний вплив, який у майбутньому може мати критичне значення навіть для глобальної конкурентності України.

Релігія як основа нової суспільної етики

Роль релігії стратегічна ще в одному аспекті, на який рідко звертають увагу: суспільна етика, яка випливає з домінантних релігійних вчень, формує те, що можна назвати операційною системою суспільства. Так визначається вплив на продуктивність економіки, спроможність суспільства до солідарності, доброчесність та спосіб взаємодії між громадянами та громадян з інститутами. 

Реформація пів тисячоліття тому відчинила двері в протестантський світ, який, зрештою, уможливив виникнення капіталізму. Католицька церква внаслідок II Ватиканського собору виробила свою соціальну доктрину, в центрі якої гідність, солідарність та субсидіарність. Це підхід, за яким кожна проблема вирішується на найнижчому можливому рівні. 

Це дало можливість суспільствам католицьких країн надолужити свою конкурентоспроможність. Зміна етики також стала фундаментальним фактором успіху держав – «азійських тигрів», всі з яких мають спільну конфуціанську платформу. 

З появою Томоса в Православної церкви України виникає унікальна можливість формування власного прочитання православ’я, а разом із тим створення наймодернішої у світі операційної системи для молодого й амбітного суспільства. 

Чи бачить український бізнес ці переваги? Чи готовий стимулювати цей процес? Чи бачать тут себе університети, аналітичні центри, громадські організації? Чиєю відповідальністю є створення умов для появи нового соціального вчення, з якого може виникнути нова етика, яка замістить залишки радянської культури? 

Напевне, найближчими з тих, хто може сформувати основи нового соціального вчення, є капелани, які бачать українців, їхній дух, культуру, силу і слабкості в обставинах крайніх випробувань. Підтримка воїнів у всьому спектрі досвідів війни – це не тільки підвищення витривалості. Це також найвищий прояв людяності, поваги до життя, його цінності, гідності людини. 

Тому підпорядковані напряму Генштабу капелани можуть також бути цінним інструментом зворотного зв’язку, очищення та реформування ЗСУ. 

Церква – одна з лічених інституцій, хто має достатній запас соціального капіталу, щоб бути спроможною вести із ЗСУ непрості розмови про вади й чесноти. Збройні сили України як одна з найменш видимих для цивільної оптики інституцій за останні роки пройшли через серію різнонаправлених реформ. 

Сьогодні, коли безпрецедентна кількість цивільних стали військовими, елементи радянської управлінської культури стали гостро помітними, бо контрастують із суспільним договором гідності, який постав із Революції гідності. 

За два роки великої війни тисячі й тисячі історій, які проникли в суспільство, відіграють свою роль у знеохоченні мобілізації. Людина, яка готова віддати своє життя на полі бою, має право розраховувати щонайменше на гідність у ставленні до себе. 

Роль бізнесу в розбудові нового суспільства 

Гідності вимагає у ставленні до себе бізнес. Бізнес приносить у суспільство гігантський механізм позитивного відбору в умовах реальної, а не позірної конкуренції. Бізнес перетворює приватну ініціативу на самореалізацію. 

Роль бізнесу як кадрової школи важлива для всіх сфер суспільства. В бізнесі створюється додана вартість і формуються капітали, які в майбутньому можуть стати посилювачами суб’єктності, носіями цінностей, ідей та енергією. В тому числі для неприбуткових інституцій. 

Власні капітали та власні вкорінені капіталісти уможливлюють спадкоємність стратегій між політичними циклами і створюють можливості для гри в довгу. 

В бізнесі, де конкуренція чистіша, ніж будь-де, відшліфовується якість отого людського капіталу, який є локомотивом перетворень в Україні. Без здорового бізнесу Україна матиме проблеми зі сталістю і операційно, і стратегічно. 

Але в бізнес меншою мірою, ніж у громадський, академічний чи державний сектор, проникла боротьба за доброчесність. 

Одиничні бізнес-асоціації готові застосовувати до своїх членів жорсткі етичні стандарти. Власники капіталу часто замкнені в оточених фортецях і уникають контактів із невідомим. Це послаблює голос бізнесу в суспільстві та робить його непевним партнером у широких коаліціях, чим миттєво користується токсична частина держави, виокремлюючи тих, кому складніше створити ціннісну коаліцію, і розправляючись із ними поодинці. 

Євген Глібовицький /з особистого архіву

Цінності виживання згуртували українське суспільство на початку повномасштабної війни. Два роки після вторгнення ми зустрічаємо в одній з найнижчих точок свого духу за цей час. Що тримає нас в точці незростання і чи є шанси після перемоги побудувати нову сильну Україну? У своїй доповіді на відкритті Форуму «Україна 2024: виміри стійкості» директор Інституту фронтиру Євген Глібовицький підсвітив усі проблеми та виклики української державності до та в реаліях війни. Фото з особистого архіву

Шлях до оновленого суспільного договору

Баланс інституційної довіри до бізнесу в Україні традиційно в зоні від’ємних показників, не набагато кращий, ніж у судів, правоохоронних органів та державного апарату в цілому. 

Чи бізнесу, громадянському суспільству, військовим чи церковникам вистачає тонкого розуміння того, як функціонує суспільство, держава, міжнародна арена, щоб вони могли краще розуміти, як взаємодіяти з іншим і як досягати своїх результатів? 

Хто, крім життєвих стусанів, готує кваліфікованих капіталістів? Громадських лідерів? Моральних авторитетів? Які книжки вони читають? Як і наскільки добре розуміють траєкторію суспільних змін? 

Намагання суспільства тримати державу на голодному пайку інституційної довіри одночасно логічне і контрпродуктивне. 

Не перезасновані з радянського періоду державні органи переважно й у подальшому є носіями радянської тоталітарної традиції. Ні, вони вже не вбивають мільйонами власних громадян, це пом’якшення сталося ще в часи відлиги та перебудови в СРСР. Але держава може перетворити життя громадянина на «кафкіанське» пекло і не перейматиметься цією проблемою. 

Нещодавні напади на помешкання журналіста-розслідувача Юрія Ніколова цілком у стилі «орлів» Юрія Кравченка, які понад 20 років тому вбили журналіста Георгія Гонгадзе, мають те саме походження – культуру непідзвітних і політично підконтрольних силових органів. 

Держава, яка дивиться на громадян як на ресурс, яка не бачить проблеми у їх приниженні, є державою, яка проголошує вихід із чинного суспільного договору. Таке вже ставалося кілька разів у недавній історії, наприклад, коли Віктор Янукович намагався через так звані «диктаторські закони 16 січня» повернути собі контроль над ситуацією. Коли він же проголосив себе переможцем фальсифікованих президентських виборів у 2004 році. Коли радянська влада в особі «ГКЧП» вирішила, що покаже мʼязи і пригрозить своїм громадянам поверненням репресій у серпні 1991-го. 

У всіх випадках держава програвала, а суспільство перемагало, щоправда, кожного разу вищою ціною. 

Кожна перемога суспільства встановлювала оновлений суспільний договір. Від патерналістського договору, де громадяни відмовлялись від своїх прав в обмін на соціальні гарантії від держави, до договору корупційного консенсусу, коли громадяни не ставлять складних запитань державі, а держава крізь пальці дивиться на дії громадян. 

До суспільного договору гідності, коли вперше громадяни й держава визнають, що мають щось спільне і щось цінне – власну незалежну державу. І заради цього здобутку варто спробувати вперше не взаємно поборювати одне одного, а спробувати сформувати стратегію win-win. 

«Договір гідності заради сталого розвитку», концептуалізований Нестерівською групою, ідеї нового суспільного договору, що виник із Революції гідності, закладені в більшість реформ публічного сектора. На державній службі за останні 10 років з’явилося ціле покоління талановитих службовців, які стали прикладом реалізації місії держслужби як сервісу, що діє на благо суспільства. 

Формування взаємної довіри між громадянами та державою не відбувалося швидко, але між 2014-м і 2022-м роками цілий набір державних інституцій і місцевого самоврядування отримав значущий приріст інституційної довіри. 

Безпека як передумова гри з позитивною сумою

Гра з позитивною сумою, той самий win-win, має одну передумову. Вона вимагає наявності безпеки. Без безпеки відносини невідворотно деградуватимуть до гри з нульовою сумою – win-lose. 

Безпека була дефіцитним благом ще до великої війни, повномасштабний напад зробив її ще менш надійно доступною. І якщо джерело загроз у сфері національної безпеки очевидне – це Росія і її імперська шовіністична політика, то у сфері людської безпеки проблема на стороні внутрішніх українських чинників.

Спокуса повернення до патерналістської філософії, обмеження свобод як фізичних, так і інформаційних, наприклад у вигляді телемарафону, подальша деконструкція систем стримувань і противаг – це все кроки, які можуть навіть бути виправданими виходячи з обставин війни. 

Але вони також нівелюють суспільний договір, підштовхуючи громадян повернутись до корупційного інтерфейсу відносин із державою, де громадянин обстоюватиме тільки свій інтерес. У такому протистоянні зрозумілий переможець – громадянин зі своїм вузьким інтересом. 

Держава не має ресурсів, компетенцій, спроможності, етичної стійкості, щоби вистояти, коли відчайдушні громадяни масово візьмуть на озброєння корупцію. Але стратегічної поразки зазнає все українське суспільство. І нагадуванням має служити історія столітньої давнини.

Аванс неідеальній державі

Весна 2022 року стала точкою безпрецедентної єдності між суспільством і державою. Показники інституційної довіри стали рекордними. З боку суспільства це був аванс неідеальній державі, без якої неможливий захист життя і свободи, без якої немає гідності. 

Втім, адміністрація поставилася до нової довіри як до даності, оцінки правильності своїх дій. У результаті – зменшення показників довіри у 2023-му і ще більше сповзання у 2024-му. 

У політичного керівництва країни та суб’єктів із різних секторів є два шляхи: або збереження спроможності слухати та чути один одного, продовження реформ, збільшення підзвітності, реанімація демократичного процесу навіть без виборів, утримання або відновлення довіри, збереження суспільного договору. 

Або перехід до контрреволюції гідності, делегітимізації державних інститутів та перехід всіх суб’єктів до режиму «кожен сам за себе». 

«Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділене в собі самому, не встоїть». Наближення двох років із моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну українське суспільство зустрічає в одній із найнижчих точок свого духу за цей час.

Источник

No votes yet.
Please wait...
Поділіться своєю любов'ю

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *