Остаточний крах радянської економічної моделі в Україні спостерігається саме зараз. Проте, зникнення старої системи не гарантує автоматичного формування кращої.
Переді мною знаходиться міністерська перепустка 1992 року. Червоний ледерин, який колись символізував статус та поважність у радянські часи, належав високопосадовцям та чиновникам.
На dokumenті — російські написи та герб УРСР. Печатка із тризубом на фото підтверджує мою роль відповідального працівника колишнього Держплану УРСР, а відтепер — співробітника Мінекономіки незалежної України. Це яскраво ілюструє суть перехідного періоду.
У 1992 році Мінекономіки перебувало в процесі трансформації. Колишній Держплан УРСР еволюціонував через Державний комітет з економіки до міністерства незалежної держави. Працівники очікували вказівок щодо подальшого розвитку: чи то ринкової, чи то планової економіки. Загальне відчуття полягало в тому, що для країни з величезним потенціалом можливе будь-що.
Існували об’єктивні передумови: населення понад 50 мільйонів, високий рівень освіти, розвинена промисловість (металургія, машинобудування, хімічна галузь), потужна енергетика, аграрний сектор та вигідне географічне положення. Однак, у цих оцінках крилася фундаментальна хиба. Україну сприймали як сформовану національну економіку, хоча вона була лише територіальною частиною єдиного господарського комплексу СРСР.
Виробничі ланцюги, постачання енергії та сировини, фінансування, замовлення та ринки збуту не обмежувалися адміністративними кордонами Української РСР. Це призвело до того, що країна опинилася в пострадянському економічному лабіринті. Після 1991 року одночасно відбувалися два паралельні процеси: демонтаж планової економіки та розпад інтегрованої з нею протягом десятиліть господарської системи.
Масштаб цього шоку яскраво відображений у статистичних даних. З 1991 по 1998 рік реальний ВВП України скоротився майже на 60%. Інфляція у 1993 році сягала тисяч відсотків. Глибина падіння в 1990-х роках є однією з ключових характеристик трансформаційного періоду.
Кризу 1990-х років не слід пояснювати виключно провалами реформ, корупцією чи повільною приватизацією. Хоча ці фактори, безперечно, поглибили кризу, першопричина була значно складнішою. Україна здобула політичну незалежність раніше, ніж встигла сформувати повноцінну незалежну економічну систему.
До кінця 1990-х років основна частина трансформаційного спаду була подолана. У 2000 році економіка вперше після тривалого періоду скорочення продемонструвала зростання. Однак, важливішим є питання, яка модель сформувалася після кризи. Україна пройшла процес приватизації радянської економіки швидше, ніж зуміла створити конкурентоспроможну ринкову систему.
Значна частина першого великого українського капіталу була сформована на базі активів, створених за радянських часів: металургія, видобуток вугілля, хімічна промисловість, енергетика, інфраструктура, земля. Це зумовило і механізм накопичення капіталу.
Для бізнесу ключовим став доступ до державних ресурсів: приватизація, енергоресурси, тарифи, податкові пільги, державні закупівлі та регуляторні рішення. Так виник український варіант державно-олігархічного корупційного капіталізму. Це була форма капіталізму, але значною мірою побудована на економічному фундаменті попередньої системи.
Проте, не можна зводити всю економічну історію України 1990-2000-х років виключно до діяльності олігархів. Паралельно з великими фінансово-промисловими групами, знизу формувалася інша економіка. Малий та середній бізнес, фермери, сфера торгівлі та послуг, нові виробничі компанії, а пізніше й IT-сектор, створювали капітал за іншою моделлю. Не шляхом перерозподілу державних активів, а через підприємницьку діяльність.
В Україні паралельно існували дві моделі капіталізму. Перша — великі активи, тісний зв’язок з державою, політичний вплив та рента. У цій моделі зберігався пострадянський дух злиття монополістів з державою. Друга — власна справа, конкуренція, ризик та прагнення мінімізувати залежність від державного апарату. Це був шлях, що вказував на вихід із лабіринту, і це стосувалося не лише економіки.
Економічно незалежний середній клас поступово став політичним суб’єктом. Йому були потрібні захист власності, передбачувані правила гри, незалежна судова система, свобода підприємництва та відкритість зовнішніх ринків. Саме тому підприємницьке середовище стало однією з важливих соціальних складових Майданів.
Майдани, безумовно, не можна пояснювати лише економічними чинниками, але й ігнорувати економічну основу формування нового українського громадянського суспільства також неправильно. 2014 рік став наступним структурним переломним моментом.
Російська агресія призвела до втрати територій, виробничих потужностей, підприємств та традиційних ринків. Для економіки це був потужний негативний шок, але водночас почалася прискорена зміна її географічної орієнтації.
Компанії були змушені адаптуватися, змінюючи стандарти, продукцію, логістику та бізнес-моделі. Паралельно відбувалися внутрішні структурні зміни: очищення банківського сектору, реформа державних закупівель, трансформації в енергетиці та корпоративному управлінні.
2014 рік не завершив пострадянську економічну модель, але започаткував її демонтаж. Велика війна перетворила поступову трансформацію на радикальний структурний злам. У 2022 році економіка пережила найбільший шок за час Незалежності: ВВП скоротився на 30%. Однак, значно важливішими за коливання ВВП є зміни у структурі економіки.
Старі промислові центри були зруйновані або опинилися на окупованих територіях. Частина підприємств була релокована. Змінилася транспортна логістика. Майже повністю зникла колишня економічна залежність від російського ринку.
Європейський Союз став головним торговельним простором для України. За кілька років відбувся значний зсув економічного центру тяжіння країни. Війна прискорила розвиток секторів, які практично не пов’язані з радянською промисловою спадщиною. Найбільш очевидний приклад – оборонна промисловість. Це принципово інша модель формування капіталу.
Перші великі українські статки формувалися навколо питання: яким активом я володію? Нова економіка ставить інше питання: що я здатен створити? Технологію чи інженерне рішення, бренд чи логістичну мережу. Саме тому можна говорити про перехід від капіталу володіння до капіталу створення у 2022-2023 роках.
Чи завершилося первісне накопичення капіталу? Звісно, не в буквальному марксистському розумінні. Йдеться про специфічний український історичний цикл, коли одним з ключових джерел великих приватних статків був перерозподіл власності, створеної попередньою економічною системою.
Цей ресурс вичерпано. Більше немає пострадянських активів, які можна було б приватизувати та переділити. Війна зруйнувала значну частину економічної географії, на якій базувалася стара індустріальна модель щонайменше пів століття.
Про остаточний крах радянської економіки в Україні можна говорити саме зараз. Не про розпад Радянського Союзу, що формально відбувся у 1991 році. Не про планову економіку, яка припинила своє існування значно раніше. А про ту економічну конструкцію, яка була створена в УРСР, пережила УРСР, була приватизована у 1990-х і стала матеріальною базою олігархічного капіталізму наступних двох десятиліть.
Проте, зникнення старої моделі не гарантує появу кращої. Післявоєнна Україна отримає величезний новий економічний ресурс. І тут виникає нова роздоріжжя.
Сотні мільярдів доларів на відбудову можуть стати джерелом модернізації, приватних інвестицій, конкуренції, нової інфраструктури та технологічного оновлення. А можуть призвести до формування нової системи державної ренти, зосередженої вже не навколо приватизації металургійних комбінатів та енергетичних компаній, а навколо державних замовлень та міжнародної допомоги.
Економічна проблема наступного десятиліття може виявитися дзеркальним відображенням проблеми 1990-х. Тоді вирішувалося, хто отримає старі активи. Тепер вирішуватиметься, хто і за якими правилами створюватиме нові.
Саме тому я б не став підбивати економічні підсумки 35 років Незалежності словами “успіх” або “провал”. Діагноз є більш цікавим.
Україна пройшла повний цикл пострадянської економічної трансформації: від частини радянського господарського комплексу до власної самостійної економіки.
Від державної власності — через приватизацію та первісне накопичення капіталу — до двох паралельних моделей: олігархічної та підприємницької.
Від економічної орієнтації на пострадянський простір до домінування ринку Європейського Союзу. Від капіталу володіння до креативного капіталу.
Цей цикл завершується, але нова модель ще не сформована. Вона може бути конкурентною або монополізованою. Підприємницькою або залежною від державної ренти. Технологічною або сировинною. Побудованою на приватних інвестиціях або на боротьбі за бюджетні ресурси.
І це, можливо, головний економічний висновок 35 років Незалежності.
За даними порталу: epravda.com.ua