Після перемоги у Шестиденній війні у 1967 році Ізраїль контролював єгипетський Синайський півострів, Сектор Гази, Голанські висоти, Західний берег річки Йордан та Єрусалим – включно з мільйоном арабів, що там проживали. Ця війна вплинула на політику Ізраїлю і його майбутнє більше за будь-яку іншу, переконаний американський активіст і дослідник Деніел Сокатч. Як одна із найвідоміших перемог Ізраїлю спричинила одну із його найбільших проблем
«Чи існує ще якась тема, у якій стільки розумних, освічених, високоінтелектуальних людей так емоційно висловлювали б непохитні переконання, водночас так мало розбираючись у цій темі?», – розмірковує у вступі до книги «Поговоримо про Ізраїль» її автор Деніел Сокатч. Сокатч – СЕО організації New Israel Fund, американської НГО, що бореться за громадянські та людські права, права жінок та арабських меншин на території Ізраїлю та свободу слова.
«Поговорімо про Ізраїль. Путівник для допитливих, розгублених та обурених» – спроба Сокатча пояснити історію одного із найскладніших конфліктів у світі. «Я вважаю, що ізраїльсько-палестинський конфлікт по своїй суті – це боротьба «праведних жертв», двох народів, обидва з яких мають право на цю землю, обманутих рештою світу, одне одним і кожен сам собою», – пише Сокатч.
Автор книги «Поговоримо про Ізраїль?» Деніел Сокач — американський активіст, генеральний директор New Israel Fund. Фото Marla Aufmuth for New Israel Fund
Один із найбільш визначних епізодів цього конфлікту – Шестиденна війна між Ізраїлем з одного боку та Єгиптом, Йорданією, Сирією – з іншою. В результаті цієї війни Ізраїль захопив Сектор Гази і Синайський півострів, Східний Єрусалим і Голанські висоти.
Forbes публікує скорочений уривок про перебіг і підсумки Шестиденної війни з «Поговоримо про Ізраїль». В українському перекладі книжка вийшла у видавництві «Лабораторія».
Камені спотикання на шляху до Шестиденної війни
Суецької кризи 1956 року – попри те, що технічно Єгипет програв війну, – Насер був на вершині успіху та збирався закріпити статус лідера арабського світу. Протягом наступних десяти років арабські країни поринули в боротьбу за вплив, в якій постійно змінювалися союзники та суперники. Важливе значення мала також світова геополітика, адже консервативні арабські країни, як-от Йорданія та Саудівська Аравія, вели політику зближення зі США (як і Ізраїль), а більш радикальні країни, як Сирія та Ірак, пішли на зближення з СРСР. Єгипет, найбільший та найважливіший арабський гравець, загравав і зі США, і з Радянським Союзом, намагаючись закріпити свій вплив на консервативний і на радикальний арабські табори.
Єгиптяни вітають президента Гамаля Абделя Насера у Каїрі у 1956 році
Роками Ізраїль та Сирія періодично обстрілювали одне одного біля демілітаризованої зони Голанських висот. У 60-х ці обстріли стали частішими та інтенсивнішими. Не обійшлося без сутичок між Ізраїлем та сусідніми державами і в питанні планів, які кожна з держав мала щодо відведення вод річки Йордан та її приток так, щоб це було на їхню користь. Палестинські бойовики з радикальної організації ФАТХ (яку підтримувала Сирія) почали проводити операції на території Ізраїлю. Одним із засновників ФАТХу був уродженець Каїру, виходець із палестинської сім’ї Ясір Арафат.
Ціллю частини з цих нападів були військові об’єкти, проте деякі атаки терористів були спрямовані проти цивільного населення. Єгипет і Йорданія не були в захваті від тактики ФАТХу. Їм не подобалась ідея провокування Ізраїлю. Сирія висміювала Насера за те, що він не підтримує операції ФАТХу, та звинувачувала його в боягузтві. Вони заявляли, що він намагається уникнути безпосереднього зіткнення з Ізраїлем, ховаючись за Надзвичайними збройними силами ООН, яка з часу Суецької кризи виконувала функції «буфера» між Ізраїлем та Єгиптом на Синайському півострові.
В 1966 році у Сирії стався державний переворот. Нова влада була набагато прихильнішою до Насера. Єгиптяни разом із сирійцями почали закликати палестинських бойовиків скинути більш поміркованого короля Йорданії Хусейна. Для короля ситуація була жахливою: він хотів залишитись осторонь бучі, що назрівала в регіоні, але опинився між двома прихильниками радикального вирішення – Сирією та Єгиптом – та Ізраїлем, а палестинські бойовики використовували території його королівства для нападів на Ізраїль.
Прем’єр-міністра Ізраїлю Леві Ешколь під час Шестиденної війни у 1967 році
У листопаді 1966 року у відповідь на напади палестинських терористів з території Йордану Ізраїль здійснив напад на одне з сіл на Західному березі, спричинивши значні руйнування та людські жертви. Збройні сили Йорданії завдали удару у відповідь, але були розбиті ізраїльською армією.
На початку 1967 року ситуація в регіоні стрімко погіршувалась. Військове керівництво чинило дедалі сильніший тиск на прем’єр-міністра Ізраїлю Леві Ешколя, змушуючи його дати збройну відсіч сирійцям. На початку квітня протистояння Ізраїлю та Сирії загострилось: у повітряному бою ізраїльський винищувач збив шість сирійських літаків, а потім ще й пролетів над Дамаском.
Ґніт запалено: Ізраїль та його сусіди у точці неповернення
А потім росіяни вирішили погіршити й без цього складну ситуацію. 13 травня, коли напруження вже й так було максимальне, Радянський Союз повідомив Єгипту, що Ізраїль готується до нападу та стягує сили до сирійського кордону. Це була неправда, але Насер проковтнув її. Навіщо СРСР зробив це, досі не зовсім зрозуміло. Насер мобілізував єгипетську армію й наказав військам повертатись на Синайський півострів.
І навіть зараз Насер не дуже хотів чи й не очікував війни з Ізраїлем. Він балансував на грані, намагаючись зміцнити свій статус найвидатнішого лідера арабського світу, єдиного, хто не боявся ізраїльтян. І тут ми доходимо до одного з поворотних моментів історії Близького Сходу, до низки подій, що призведуть до війни, яка, своєю чергою, змінить усе і для ізраїльтян, і для арабів. 16 травня Насер звернувся до Надзвичайних збройних сил ООН з вимогою вивести свої війська з Синайського півострова.
Не зовсім ясно, чи справді Насер хотів, щоб ООН повністю залишила Синайський півострів. Проте У Тан, генсекретар ООН, одразу ж погодився, зазначивши, що збройні сили ООН можуть перебувати на території Єгипту виключно за згоди останнього. ООН запитали в Ізраїлю, чи можуть їхні війська перебазуватись на територію пустелі Негев в Ізраїлі, поряд із Синайським півостровом. Однак ізраїльтяни, занепокоєні тим, що присутність військ ООН у їхній країні може заважати їм дати ефективну відсіч у разі війни, відмовили.
Насер грався з вогнем, але здається, він досі вірив, що його зухвалість принесе йому чергову політичну перемогу і йому не доведеться платити за неї надто дорогу ціну. Він не забув про заяву Бен-Ґуріона наприкінці Суецької кризи про те, що будь-яку морську блокаду Ізраїль вважатиме casus belli, приводом для оголошення війни. Тож навіть після того, як єгипетська армія увійшла на територію Синайського півострова, Насер не вислав війська займати покинуті позиції ООН у Шарм-еш-Шейху, стратегічно важливому місті на узбережжі Тиранських проток – єдиного водного шляху, через який судна могли дістатись до південного ізраїльського порту Ейлат. Така стриманість викликала насмішки з боку Йорданії та Саудівської Аравії, що знову звинуватили Насера в боягузтві. Це спрацювало. 22 травня Насер закрив прохід через протоки кораблям, що йшли з або до Ізраїлю.
Генерали Насера переконали його, що армія Єгипту в змозі протистояти будь-яким нападам Ізраїлю, а позаяк дні минали, а нападів не було, Насер вирішив, що небезпека минула. Його війська закріпились на позиціях на Синайському півострові. Воєнний міністр Єгипту повернувся з робочої поїздки до Москви з фантастичною новиною: Радянський Союз пообіцяв надати Єгипту підтримку в разі війни з Ізраїлем. Новина справді фантастична, особливо якщо згадати, що він – хай як неймовірно це звучить – збрехав (і досі невідомо чому). Насправді ж Радянський Союз закликав Єгипет діяти стримано. Тоді Насер заявив, що Єгипет не відкриє вогонь першим, але якщо війна з Ізраїлем таки розпочнеться, то він відновить «ситуацію, що була до 1948 року» (тобто ту, в якій Ізраїлю не існувало). 30 травня Насер та король Йорданії Хусейн підписали договір про взаємодопомогу, що позначив примирення колишніх суперників Єгипту та Йорданії. Не бажаючи залишитись осторонь дедалі більш войовничих настроїв, що захопили арабський світ, Організація визволення Палестини (ОВП) публічно заявила, що Ізраїль буде знищено, а євреїв «кинуто в море».
В Ізраїлі ж політичне та військове керівництво спочатку сприйняло агресивну поведінку Насера як блеф. Проте коли війська ООН залишили Синайський півострів і туди ввійшла армія Єгипту, а Насер закрив Тиранські протоки, вони почали думати, що війна не просто можлива – вона необхідна. Вони хотіли раз і назавжди розбити ворожі армії, що оточували їх і брязкали зброєю; хотіли вдарити по арабах так сильно, щоб ті двічі подумали перед тим, як знову погрожувати Ізраїлю. Ізраїльські військові були впевнені в тому, що зможуть виграти будь-яку війну проти сусідів. І хоч Радянський Союз забезпечив своїх арабських союзників значною кількістю озброєння, зброя, що її Ізраїль отримав від Франції та США, була набагато вищої якості. Проте якщо Ізраїль хотів зберегти елемент несподіванки, потрібно було діяти швидко. Військові командири закликали уряд дозволити превентивний удар по арміях, що стояли біля кордонів Ізраїлю.
Якщо ізраїльські військові були впевнені у своїй перемозі в майбутній війні, то ізраїльське суспільство такої впевненості не мало. Щоденні новини гнітили. Ізраїльтяни перебували в постійному напруженні через зіткнення з сусідами, що тривали вже місяці, через терористичні атаки та нескінченний потік ненависті й пропаганди, що лився з радіостанцій у Каїрі та інших містах арабського світу. А тепер масовий призов резервістів тільки погіршив ситуацію. На додачу до всього ще й прем’єр-міністр Ешколь здавався розгубленим і невпевненим. Щоб внести ясність у питання, що найбільше тривожили ізраїльське суспільство, він виголосив промову, яку транслювали по всій країні. Під час виступу він постійно затинався і буркотів щось нерозбірливе, що навряд чи могло заспокоїти стривожених громадян. А тим часом уряд закликав громадян здавати кров, робив запаси трун та видавав розпорядження паркам підготувати свою територію під кладовища.
Вибух: світ догори дриґом
Першого червня 1967 року, піддавшись тиску з боку своїх завзятих молодих військових командирів, Ешколь призначив нового міністра оборони – суворого воєнного героя Моше Даяна. Крім того, Ешколь уперше призначив лідера опозиції Менахема Беґіна міністром без портфеля в першому уряді національної єдності, з місцем у кабінеті воєнного часу Ешколя.
Міністр оборони Ізраїлю, генерал Моше Даян, на прес-конференції у Єрусалимі під час Шестиденної війни
Станом на 2 червня Ізраїль уже був готовий діяти. Коли в кабінеті воєнного часу дізнались, що Насер погодився вислати свого віцепрезидента до Вашингтона, щоб спробувати зам’яти конфлікт і зберегти лице, Ешколь вирішив, що слушний момент настав. Підбадьорені інформацією, що Пентагон і ЦРУ (якщо не Держдепартамент) підтримують Ізраїль, вони почали діяти. 4 червня кабінет проголосував за ухвалення превентивного удару, який вони мали завдати вранці наступного дня.
Уранці 5 червня 200 ізраїльських винищувачів піднялись у небо і попрямували на південь. За лічені години цього ранкового нальоту вони знищили фактично всі військово-повітряні сили Єгипту. Наприкінці дня така сама доля спіткала й військову авіацію Йорданії та Сирії. Ізраїльські танки та війська увірвались на Синайський півострів та в Газу, розбили вщент єгипетські війська (які на безмежних просторах пустелі не мали жодного прикриття від атак з неба) і дійшли до Суецького каналу. Всього за кілька днів війна проти Єгипту, найнебезпечнішого ворога Ізраїлю, була завершена.
Ізраїль наполегливо пропонував королю Хусейну не встрявати в конфлікт. Проте король був у жахливому становищі. Як він сам потім говорив, він знав, що рішення вступити у війну було помилкою. Однак він боявся, що якщо залишиться осторонь, то його палестинські піддані й арабський світ загалом ніколи йому цього не пробачать. Тож 5 червня йорданська артилерія відкрила вогонь по ізраїльському Західному Єрусалиму.
Ізраїльтяни не збирались втратити нагоду взяти під свій контроль Старе місто та його святі місця, як і решту Східного Єрусалиму. 7 червня, після запеклих сутичок на вузьких вуличках Старого міста, ізраїльські війська дійшли до Стіни плачу та Храмової гори і передали командуванню по рації: «Храмова гора наша». На відомій світлині, що її того дня зробив Давід Рубінґер, видно, як суворих десантників переповнюють емоції, коли ті вперше торкаються стіни, найсвятішої реліквії юдаїзму.
Міністр оборони Моше Даян, що спостерігав за подіями в бінокль з пагорба неподалік, побачив, як війська підіймають прапор Ізраїлю над Куполом Скелі – третім за святістю місцем в ісламі. Він одразу ж наказав опустити прапор, сказавши: «Ви що, хочете, щоб спалахнув увесь Близький Схід?». Незабаром після війни Даян провів зустріч з очільниками єрусалимського ісламського вакфу – релігійної організації, що контролює мусульманські святі місця, – на якій вони погодили, що Ізраїль відповідатиме за безпеку Храмової гори, а Вакф залишиться її опікуном, і євреям дозволять відвідувати це місце, але не молитись там.
Ізраїльські солдати поруч із Куполом Стелі
За короткий проміжок часу ізраїльська армія захопила решту арабського Східного Єрусалиму і зайшла в глиб підконтрольного Йорданії Західного берега, рухаючись у напрямку до річки Йордан. Армія Йорданії зазнала краху, й ізраїльські збройні сили захопили стародавні міста Західного берега, чиї назви нагадують про їхнє біблійне минуле: Хеврон, Наблус, Єрихон. Тепер Ізраїль узяв під контроль майже всю територію, згадану в Біблії як колиска єврейської історії.
Поки велись інтенсивні переговори щодо припинення вогню, Ізраїль вирішив піти далі й ліквідувати сирійську загрозу на Голанських висотах. Він не хотів втратити шанс знищити військові можливості арабської країни, яка так багато зробила, щоб спровокувати цю кризу. Ізраїль напав 9 червня, і вже до 10 червня його танки зачистили плато, розбивши сирійські збройні сили і витіснивши їх з тієї частини Голанських висот, що виходила на Ізраїль та озеро Кінерет (Галілейське море).
На момент припинення вогню арабо-ізраїльський конфлікт, як і карта Близького Сходу, набув абсолютно іншого вигляду. Крихітний Ізраїль раптом контролював єгипетський Синайський півострів, Сектор Гази, Голанські висоти, Західний берег річки Йордан та Єрусалим, включно з мільйоном арабів, що проживали там. Вперше за майже двадцять років ізраїльтяни могли відвідати Старе місто, ринки Східного Єрусалиму та нещодавно завойовані території їхньої біблійної колиски на Західному березі.
Майже одразу керівництво Ізраїлю заявило, що Ізраїль обміняє частину завойованих земель (але не всі) на мир зі своїми арабськими сусідами. У вересні на зустрічі в Хартумі (Судан) Арабська ліга (регіональна організація арабських країн, створена в 1945 році) відповіла «Трьома ʼніʼ», відомими також як «Хартумська резолюція»: ні – миру з Ізраїлем, ні – визнанню Ізраїлю та ні – переговорам з Ізраїлем. Проте на той час Ізраїль ця відповідь мало непокоїла.
***
На хвилі ейфорії, що захопила країну після перемоги, з добровільної відставки повернулась майже легендарна постать, щоб закликати співвітчизників не захоплюватись занадто своєю дивовижною перемогою. Вони не зможуть, говорив він, утримувати всі завойовані території. Краще було б їх повернути (за винятком Східного Єрусалиму та Голанських висот) якомога швидше, інакше вони ризикують розвалити країну, побудовану з такими труднощами. Навіть якщо не можна досягти миру, говорив він, території потрібно повернути, інакше Ізраїль не зможе існувати далі як демократична і єврейська держава. Тоді на нього майже не звернули увагу.
Цей пророчий голос належав не кому іншому, як найвидатнішому й найповажнішому батьку-засновнику, ізраїльському Джорджу Вашингтону, першому прем’єр-міністру Ізраїлю Давиду Бен-Ґуріону.
Після Шестиденної війни ізраїльська національна ідентичність існувала у трьох аспектах, які я називаю «трикутником Бен-Ґуріона»: більшість населення Ізраїлю становили євреї; Ізраїль був демократичною державою; Ізраїль залишав собі всі нові території. Вибрати можна було тільки два аспекти ідентичності, але аж ніяк не всі три, і цей вибір визначив би, якою країною стане Ізраїль. Якщо він анексує нові території і надасть палестинцям статус повноцінних громадян, то є ризик втратити єврейську більшість. Якщо Ізраїль включить нові території у свій склад і відмовить палестинцям у громадянстві, то не буде демократичною державою. Третій – і, на переконання Бен-Ґуріона, єдиний – варіант полягав у тому, щоб залишитись і демократичною, і єврейською державою. І єдиний шлях до цього був у поверненні завойованих територій.
На жаль, у 1967 році мало хто з ізраїльтян прислухався до слів Бен-Ґуріона, «Старого», як його називали. Всього через кілька місяців після блискавичної перемоги в Шестиденній війні на Західному березі заклали перші поселення.
Шестиденна війна змінила вигляд Близького Сходу та вплинула на політику Ізраїлю, його суспільство та майбутнє більше, ніж будь-яка інша арабо-ізраїльська війна з часу створення Ізраїлю. Ізраїль вийшов з війни зміцнілим та осмілілим, маючи під своїм контролем утричі більшу територію, ніж до війни, і ставши наймогутнішою державою в регіоні. Проте одна з найвеличніших перемог Ізраїлю посіяла зерня його найбільшої проблеми – невирішеної внутрішньої загрози самому собі, небезпечнішої для його майбутнього як демократичної держави та батьківщини єврейського народу, ніж будь-які зовнішні вороги.
Для арабів, особливо палестинців, 1967 рік став другою Накбою, Катастрофою. Майже мільйон палестинців, що в 1948 році залишили свої домівки та переїхали до Гази й Західного берега річки Йордан, де тоді було порівняно безпечно, раптом знову опинились під владою ізраїльського ворога, від якого вони намагались утекти двадцять років тому. А ще сотні тисяч тікали від ізраїльських військ у далекі від дружніх обійми сусідніх арабських країн.
Зважаючи на її важливе значення для історії регіону та й світу загалом, дивно і більш ніж іронічно, що Шестиденна війна була конфліктом, у який учасники вступили майже навпомацки. Війна, що сколихнула епоху, була результатом передовсім цілої низки необдуманих кроків, порожніх погроз, небезпечних політичних ігор та брехні.
